чит

Если вы хотите, чтобы ваши дети были умными — читайте им сказки.
Если вы хотите, чтобы они были еще умнее — читайте им больше сказок

Альберт Эйнштейн

Король-Лиходій

зл

За високими горами, за глибокими морями, за дрімучими лісами, за широкими степами в темному королівстві був колись Король-Лиходій. Найбільше він любив гроші та владу. Лиходій мав безліч палаців, підвали яких були забиті скринями із золотом та дорогоцінним камінням. Але йому було все мало. Він воював із сусідніми країнами, брехнею й підступом відбирав у них землі, щоб збільшити своє королівство.

сундук
Король-Лиходій завжди був одягнений у темні шати. Він ніколи не знімав чорні окуляри, бо не  міг терпіти сонячне світло. Вуха він завжди затикав ватою, щоб не чути співу птахів та сміху дітей. Взагалі діти, а надто щасливі діти, були його запеклими ворогами.

зл2
Одного разу Король-Лиходій прокинувся в поганому настрої. Йому здавалося, що сонце світить особливо яскраво, птахи співають особливо голосно і діти сміються особливо весело…
Король збагнув, що сміх дітей та спів птахів долинають із сусіднього королівства. Народ цієї країни нещодавно вигнав злого й дурного короля. Короля-Лиходія розлютила звістка про те, що сусіднє королівство живе тепер світлим і вільним життям. Він вирішив раз і назавжди покласти цьому край. А ще йому подобалася ця країна, її родючі землі й працьовитий народ. Він мріяв завоювати королівство, а населення зробити своїми рабами. На такий випадок у нього була припасена страшна зброя — величезне яйце, начинене отруйним пилом. Від цього пилу вся рослинність засихала, а люди перетворювалися в безвольних зомбі, якими було легко керувати.

драк
За наказом короля на злітний майданчик викотили залізного дракона-робота. Король-Лиходій наказав дракону летіти до столиці сусіднього королівства й скинути там яйце, щоб смертоносна пилюка розлетілася по всій країні.

драк1
Розбігшись, дракон важко злетів. Він повільно піднявся в небо й полетів у заданому напрямку. Коли дракон пролітав над морем, промені сонця та блиск моря засліпили йому очі. Мікросхеми в його залізній голові почали нагріватися, з пащі пішов дим, веб-камери перестали показувати зображення. Не долетівши до сонячної країни, дракон втратив орієнтацію й впав на скелі в центрі півострова, над яким він пролітав. При падінні яйце випало з його кігтів і, вдарившись об гострі скелі, розбилося, а отруйний пил розлетівся по всьому півострову. Трава та листя на деревах почали сохнути й сіріти. Люди перестали посміхатися, стали млявими й байдужими. І тоді Король-Лиходій послав на півострів своїх воїнів — сірих чоловічків. Вони окупували його й встановили свої сірі порядки.
Та не всі люди були згодні з новими порядками. Деякі виїхали з півострова. Але багато хто не зміг цього зробити. Проте й миритися із сірістю й рабством вони не збиралися — як могли, вони боролися за свою свободу. Серед них були й наші друзі — Софійка, Богданчик, Марійка, Енвер і Айше, пірат Джон, песики Булька й Бімка, кіт Мурчик, Морське Ягнятко й Зірочка, а ще батьки, друзі та багато добрих людей. Вони очищали місто від сірого пилу, розпорошили над ним насіння чарівного плода, що перемагало сірість. Дощик Кап з братами й друзями вимивали  пил з міста, поливали сади та парки.  Друзі виростили книжкове дерево, читали книги й розмовляли рідними мовами.
…А Король-Лиходій вже святкував перемогу. Він був упевнений, що люди завжди підкорятимуся йому, і півострів назавжди залишиться сірим та мовчазним. Зі свого бункера він із задоволенням спостерігав за зимовим півостровом. Йому подобалося, як сірі згорблені люди бродили сірими брудними вулицями, а на всіх банерах висіли його портрети — його, великого Короля-Лиходія!
Але з кожним днем настрій Лиходія змінювався. Щось стало турбувати злого короля. Він помічав, як жовте сонце встає над синім морем і освітлює вулиці міста, як перші сміливі травинки пробиваються крізь бруд і сірість. Десь далеко йому чувся дитячий сміх і цвірінькання горобців. На обличчях деяких людей він став помічати посмішки. А на його портретах хтось домалював вуса й ріжки.

подс
А одного разу вранці він побачив, що все місто стало зеленим, на клумбах розквітли проліски та крокуси, діти голосно й весело сміються, та дзвінко співають птахи. Страшно стало Королю-Лиходієві. Він боявся яскравого сонця, свіжої зелені, сміливих людей, веселих дітей… Він боявся звірів і птахів. Він боявся дощу і вітру. Він боявся всього. І тремтячи, як осиковий лист, він сховався в найглибший та найтемніший бункер. І ніхто його більше не бачив…
А усміхнені, щасливі люди очищали місто й півострів від пилу та сірості. Вони будували свій, вільний, жовто-блакитний світ.

веспт

Зберегти

Книжкове дерево

кндер2

Софійка не дуже любила читати. Звичайно, їй доводилося це робити — для школи. Підручники, хрестоматії, книги з позакласного читання… Вона була старанною ученицею й звикла добре виконувати всі завдання. Але читати книги, написані мовою, яка стала для неї останнім часом холодною й чужою — їй не дуже хотілося. Софійка навчалася в гімназії. Усі в школі — і вчителі, і учні, і навіть прибиральниці та сторож дядя Вася — всі розмовляли співучою, м’якою, рідною мовою.Раніше Софійка любила читати, і вдома в неї було багато книжок, але всі вона вже перечитала багато разів.
Кілька років тому півострів захопили сірі чоловічки. Вони заборонили викладати в школах рідну Софійчину мову й продавати книжки, написані цією мовою. Улюбленій Софійчиній вчительці Марії Гнатівні довелося виїхати з півострова. Софійка часто згадувала її уважний погляд , лагідну посмішку. На уроках Марії Гнатівни завжди було цікаво та весело. А після уроків учні збиралися в кабінеті рідної мови. Тут було затишно, на підвіконнях стояли горщики з квітами, на стінах висіли портрети письменників і вишиті рушники. Учні разом з Марією Гнатівною читали та обговорювали цікаві книжки, вишивали, співали мелодійні пісні. Після від’їзду улюбленої вчительки кабінет осиротів, став сірим і порожнім. Ніхто тут більше не збирався після уроків, не спілкувався, не жартував. Усі намагалися якнайшвидше втекти зі школи, яка стала чужою… Софійка зітхнула, згадуючи минулі часи. Їй так хотілося почитати якусь цікаву книжку рідною мовою, а потім обговорити її в колі друзів!..
Сьогодні був понеділок, занять гуртків у дитячому центрі не було. Пірат Джон з котом Мурчиком попливли на вітрильнику в море наловити трохи риби. Софійка забігла після уроків , щоб полити квіти. Коли вона закінчила з роботою, то вирішила піти подивитися на диво-дерево. Після того, як хлопці розпорошили над містом насіння чарівного плоду, щоб знищити сірий туман, у них залишилося ще кілька зерняток. Одне з них Софійка посадила у парку дитячого центра, на невеликій галявині біля кам’яного паркану. Вже через тиждень з’явився паросток, який зростав дуже швидко. Софійка доглядала за ним, поливала, обкопувала. Через рік це було вже невелике деревце, а цієї весни дерево стало вищим за Софійку, від міцного стовбура відходило багато гілок. Навесні на дереві з’явилися маленькі міцні темно-зелені листочки та квіткові бруньки незвичайної прямокутної форми. Софійка через день прибігала помилуватися диво-деревом, і з нетерпінням чекала, коли ж розквітнуть незвичайні квіти.
Софійка вийшла на галявину й завмерла від подиву. Дерево було вже вищим за кам’яний паркан, стовбур вона вже не змогла б обхопити двома руками. На міцних гілках блищало на сонці темно-зелене м’ясисте листя та висіли дивні прямокутні бруньки. Вони були різного кольору й розміру: одні — як сірникові коробки, інші — як записні книжки або смартфони, а декілька — як коробки з цукерками або планшети.

кндер1

Софійка підійшла до дерева й доторкнулася до дивної рослини. Поверхня прямокутника була прохолодна й бархатиста. І тут незвичайний предмет відірвався від гілки й опинився в її руках . «Подивлюся пізніше», — вирішила дівчинка, поклала дивну річ у портфель і побігла додому.
Удома нікого не було. Мама з татом  ще не прийшли з  роботи, а молодший брат Богданчик грав у саду з песиком Булькою й дощиком Капом. Софійка швидко пообідала й сіла за стіл робити домашні завдання. Дивний прямокутник вона поки поклала на підвіконня. Дівчинка швидко впоралася з уроками та зібрала портфель на завтра. Дивний прямокутник не виходив у неї з голови. Вона підійшла до підвіконня й взяла ту річ у руки. Оксамитова зелена оболонка зашаруділа, зісковзнула, і в руках у Софійки опинилася…книга.

кн4     Це була незвичайна книга. Колір обкладинки постійно змінювався — із золотистого він перетворювався на зелений, бузковий, потім на райдужний, блищав і переливався… Потім на ній почали з’являтися літери. «Казки біля моря» — прочитала здивована Софійка. Аркуші книги шелестіли, неначе щось розповідали, на них щось рухалося й блищало. Раптом книга сама відкрилася, і на чистих сторінках стали з’являтися літери та малюнки. Малюнки теж були незвичайні: зображення рухалися й жили своїм життям. Так, на одному малюнку Софійка побачила дівчинку, яка стояла по коліна в морі й гралася з морським баранчиком. На небі світило сонце й плили маленькі білосніжні хмарки, хвилі шелестіли по жовтому піску, а дівчинка та баранчик бігли вздовж берега й весело сміялися. На інших малюнках Софійка побачила дівчинку на хмарі, піратський корабель, зірочку, рожеву кицьку…

кнв1
— Ой, що це в тебе? — це Богданчик повернувся додому. —  Як гарно!
До них підбіг Булька, і вони втрьох схилилися над дивовижною книгою. Там з’являлися нові літери та малюнки — на острові в морі зростало дивовижне дерево, Пісочний чоловічок розмовляв з лялькою в красивому національному одязі, кіт гуляв по дахах…
— Поглянь, це ж наші друзі! І Джон, і Надійка, і Мурчик, і Айше з Енвером, і Зіронька, і Кап! І всі- всі-всі… Як здорово! Давай почитаємо!
— Сьогодні тільки одну. Вже пізно, а завтра треба до школи.
Софійка відкрила першу сторінку й прочитала: «Задумливе ягнятко, або Вона обов”язково повернеться!» І вони поринули в дивовижний казковий світ.

кнв2
Наступного дня Софійка та Богданчик після школи пішли в дитячий центр. Зустрівшись з друзями, вони показали їм чарівну книгу. Усі з подивом розглядали її. У живих картинках вони впізнавали себе, своїх друзів, рідне місто та море.
Потім усі побігли в парк подивитися на дивовижне дерево. На ньому було багато різнокольорових книг, великих і маленьких; темно-зелене міцне листя прикривало їх від сонця й дощу. Багато з них були розгорнуті, сторінки книг шелестіли на вітрі і, здавалося, щось розповідали. Коли друзі підійшли до дерева, їм у руки почали падати «стиглі» книжки, усім  різні: у Джона була книга про морські пригоди, у Марійки — повість про школу, дружбу й перше кохання, у Софійки — фентезі, у Богданчика — народні казки. А головне — усі книжки були рідною, коханою мовою! У Айше була книга з розповідями про тварин, у Енвера — легенди; ці книги були написані їх рідною мовою. Мурчик розглядав книгу з коміксами про кота Саймона, Булька тримав у зубах невелику книгу в міцній палітурці — «Мисливські усмішки». На дереві висіли  й інші книги: словники, підручники, збірки віршів, довідники, путівники, книги  іноземними мовами. На гілках було ще багато книжкових бруньок та маленьких книжечок, які мали ще дозріти.

кндер4
Усі зібрані книги друзі віднесли в дитячий центр. У невеликій затишній кімнаті вони влаштували книжковий куточок — розставили книжки на полицях, поставили столики й затишні крісла. Тепер у них було місце, де можна почитати, а потім обговорити цікаві книги, поспілкуватися, подискутувати, помріяти про те, як півострів знову стане вільним, як люди знову заговорять рідними мовами, і як у книжкових магазинах знову продаватимуться різноманітні книги. А поки в них були друзі та однодумці, дитячий центр і чудове книжкове дерево.

книги
…Усі поверталися додому радісні, навантажені книгами — для себе, батьків, братів та сестричок. Софійка зітхнула і, міцно притискаючи до себе пакет з книжками, прошепотіла: «Я так люблю читати!»

книга

Зберегти

Зберегти

Зберегти

Зберегти

Зберегти

Новорічні пригоди Зірочки.

зве4Це сталося в переддень Нового року, у той час, коли трапляються дива.
Маленька Зірочка збиралася в гості на Землю, до своїх нових друзів. Вона вмилася  й  причесала свої золоті промінчики, щоб яскравіше сяяти в темряві. Тато дав їй з собою мішечок місячного пилу й подарунки для друзів – маленькі шматочки місячного каміння.
Він посадив Зірочку на маленьку хмарку, що летіла до Землі посипати її снігом, поцілував донечку й сказав:
— Передавай привіт від мене й сестер своїм друзям та привітай їх з Новим роком.
Щасливої дороги!

зем3
…Хмарка повільно летіла вниз, і Зірочка не спускала очей з Землі – адже вона
була сьогодні такою гарною! Білосніжна й сяюча, вона крутилася в повільному танці, снігові хмари огортали її й наряджали в пухове вбрання. Зірочка могла вже розглядіти обриси моря й півострова, де були її друзі. Вона з нетерпінням чекала, коли хмаринка опуститься на подвір’я дитячого центру, і вона зустрінеться з друзями. Але тут сильний порив вітру підхопив хмарку, закрутив її і з силою
кинув додолу.
Зірочка приземлилася в лісі на горі, недалеко від міста, де мешкали її друзі. Вона мало не плакала. Ні, звичайно, вона не боялася, адже вона була сміливою Зірочкою, але зовсім одна в темному лісі! І тут у кущах почувся тріск. Дві невеликі сірі тваринки з гострими  вушками й довгими хвостами вийшли з чагарників.
— Доброго вечора,- злякано сказала Зірочка. — Ви хто?
— Ми?- здивувалися звірята. — Ми миші. Лісові Миші — це наше повне ім’я.
— А ти? Хто ти?- пропищала одна миша.
— Може, ти сир? Наша тітка розповідала мені, що сир теж жовтий, як і ти. І, кажуть, він дуже смачний…- І друга мишка облизнулась.

мысн

-Ні, ні!- злякано крикнула Зірочка.- Я не сир! Я — зірка!
— Зірка?- здивовано запитала одна миша.
— У нас у лісі немає звіра з таким іменем.- підхопила інша миша.
— А я не звір, і мешкаю не в лісі. Ми, зірки, живемо високо на небі й світимо ночами на Землю.
— Ось як…,- розчаровано сказала перша миша.- Ночами ми ховаємося в нірці, щоб сова нас не схопила. Тому ми тебе ніколи не бачили.
— І смачний жовтий сир ми теж не бачили…- зітхнула друга миша.
Миші повернулися й збиралися зникнути в лісі.
— Почекайте, шановні миші!- закричала Зірочка.- Не покидайте мене. Я заблукала й сама не знайду дорогу до друзів. Вони запросили мене на Новорічне свято.
І Зіронька розповіла лісовим мишам свою історію.
Звірята порадилися й сказали Зірочці:
— Ходімо з нами. Подивимося, що можна придумати.
Вони довго йшли темним лісом. Тільки світло від промінчиків Зірочки висвітлювало ледь помітну стежку. Але миші добре знали дорогу, і скоро вони вийшли на велику галявину. Посередині галявини росла велика ялинка. Навколо неї метушилися багато лісових мешканців. Білки й птахи прикрашали її горіхами, ягодами, шишками. Руді лисички підмітали галявину від снігу своїми пухнастими хвостами. Вовки та кабани тягли з лісу пеньки й колоди та розставляли їх на галявині як столи та лавки.

волксн
Миші вийшли на середину галявини, поставили Зірочку на один з пеньків й голосно пропищали:
— Тут потрібна наша допомога!- Вони повернулися до Зірочки. — Розповідай!
Коли Зірочка закінчила свою розповідь, звірі почали гомоніти.
— Я поведу Зірочку в місто!- вигукнув заєць і стрибнув уперед.
-Я теж з вами,- і білочка з верхівки ялинки зістрибнула на нижню гілку.
— І я полечу з вами,- сказала синичка й взяла в дзьоб гілку калини.
— Дуже вам дякую, друзі! І я хочу зробити вам невеличкий подарунок.
Зірочка спурхнула на вершину ялинки й розпотрошила на неї половину мішечка
зоряного пилу. Ялинка засяяла, галявина освітилася магічним місячним світлом.
— З новим роком!

ёл1
І маленький загін вирушив у дорогу — попереду заєць із Зірочкою на спині, білка з
мішечком горіхів стрибала по гілках дерев, а попереду летіла синиця з гілкою калини в дзьобі. Вони сміливо рухалися темним лісом.
Через деякий час ватага звірят разом з Зірочкою нарешті дістались до міста. Вже
стемніло. Рідкісні перехожі не дивувалися дивній процесії — адже як відомо, на Новий рік трапляються різні дива.
Палац дитячого розвитку друзі побачили здалеку – парк навколо й будівля світилися сотнями вогників, з вікон лунала весела музика. Коли маленький загін увійшов у святково прикрашений зал, свято було в розпалі. Посеред залу стояла велика ялинка, прикрашена жовтими і блакитними кульками й намистом. Навколо неї танцювали та веселилися діти й звірята, яких одразу впізнала Зірочка. Це були її друзі — Марійка, Софійка, Айше, Богданчик і Енвер, а також Мурчик, Бімка, Булька й весела мавпочка. Над ялинкою кружляла
маленька хмаринка — дощик Кап. Біля ялинки стояв літній чоловік у пишному вбранні, з посохом, у високому головному уборі й з білою бородою. Тільки його очі — добрі та усміхнені — здалися Зірочці знайомими. Вони були схожі на очі старого пірата Джона Одноокого.
В залі було багато дітей та дорослих, і Зірочка та лісові звірі трохи розгубилися. Але тут друзі Зірочки помітили її та звірів і кинулися до них. Вони дуже раділи, що Зірочка прилетіла в гості, обіймали її, знайомилися з лісовими звірятами. Потім вони познайомили їх з іншими гостями. Це були батьки та друзі, які також боролися з сірими чоловічками й сірим туманом у їхньому місті, які дуже хотіли, щоб повернулися сонячні й радісні дні.
Зірочка злетіла на верхівку ялинки й розсипала на неї місячний пил. Ялинка
засвітилася, засяяла; радісні діти й звірята танцювали навколо неї, співали пісні, гралися.

елсн
Мами накривали святковий стіл. Гілочку калини вони поставили в гарний глечик посеред столу, у миску висипали горіхи, що їх принесла білочка.
Потім усі сіли за стіл. Пили смачний чай з тортом, пряниками й варенням, яке зварила Марийчина бабуся. Їли смачні шоколадні цукерки, які надіслала Надійка зі столиці. У листі вона писала, як сильно скучила за друзями, за морем, а особливо за Морським Баранчиком. Вона дуже сподівалася, що влітку зможе приїхати на чистий і сонячний півострів, зустрітися з усіма друзями та звірятами, з Джоном, купатися в чистому й теплому морі. І знову побачити свого найкращого друга — Морського Баранчика.
Свято пролетіло дуже швидко, настав час прощатися. Зірочці треба було на небо, до тата-Місяця й сестер-зірок, лісовим звірам — у ліс, до друзів. Та й іншим пора було вже додому. Зірочка подарувала всім друзям місячні камінчики — щоб вони світили їм в темряві й допомагали в труднощах. Друзі домовилися зустрітися влітку, у звільненому від сірого туману місті.
До зустрічі!

Неслухняна Зірочка.

зв18

Одного разу, і це сталося вже давно, на світ з’явилася нова маленька Зірочка. Спочатку вона спала весь час у своїй золотій колисці, а коли прокидалася, тато напував її молоком з Чумацького шляху. Минал день за днем, одна ніч змінювалася іншою, і Зірочка потихеньку зростала. Це була дуже весела Зірочка, вона променіла радістю та завзяттям, і скоро їй стало нудно в колисці.
Якось, коли тато пішов працювати на нічне небо, Зірочка вискочила з ліжка й підлетіла до віконця. Все небо затягло хмарами. Тато прийшов додому раніше, бо не було сенсу залишатися на роботі. Він помітив біля вікна свою маленьку Зірочку.

зве2
-Що я бачу?- здивувався тато.-Тобі вже хочеться на небо, до сестер-зірок? Почекай ще кілька днів, поки погода покращиться.
Зірочка не могла дочекатися, коли ж зможе вийти на небо.
І ось одного чудового вечора тато сказав Зірочці:
-Ну що ж, от і настав твій час! Подивись довкола- ти побачиш, як у нас гарно!- Він відчинив двері й випустив Зірочку назовні. Вона зупинилася від подиву і захоплення. Небо, маленький шматочок якого Зірочка бачила з вікна своєї кімнати, простягалося перед нею безкрайнім оксамитовим темно-синім покривалом, на якому мерехтіли й виблискували перлини — її сестри-зірки. Зірочка подивилася вгору, на тата. Він підморгнув їй і направив свій сяючий погляд донизу. Зірочка теж подивилася вниз і побачила чудову блакитну кулю. «Це, напевно, Земля,»-подумала Зірочка. Тато Місяць розповідав їй про велику блакитну планету, на якій живуть багато дітей.
-Вони веселі й такі ж допитливі й непосидючі, як і ти, Зірочка! На жаль, вони вже сплять, коли ми з’являємося на небі,- промовив батько,- але ми можемо бачити їхні сни, і вони дуже різні. Темношкірим кучерявим негренятам сняться кокоси й веселі мавпочки, маленькі сіверяне з вузькими очима бачать блискучий сніг і білих ведмедів, жителіпівдня — безкрає море і чайок… Але якого б кольору шкіри вони не були — чорного, білого або жовтого, де б вони не жили — у спекотній Африці, в дощовій Англії або в холодній Норвегії, — у їх снах завжди є Сонце. І воно завжди велике, яскраве й дуже тепле.
-А що таке Сонце?- запитала Зірочка. -Чому я ще жодного разу не бачила його?
-Тому що воно світить тільки вдень, а коли ми виходимо на небо, воно йде відпочивати.
Слова батька не давали Зірочці спокою. І ось одного ранку, коли почало світати й тато-Місяць , а за ним і всі її сестри одна за одною почали зникати з неба, маленька неслухняна Зірочка сховавалася за хмаркою. Вона з нетерпінням чекала, що ж буде далі.
Раптом небо, ще мить тому темно-синє, враз стало блакитним зі світло-рожевим обрієм, а потім — яскраво-червоним… «Щось горить?»- злякалася Зірочка. Аж ось на небі з’явилася величезна червоно-золотава куля і залила все навколо своїм золотим сяйвом.

солн
-Сонце! Я бачу Сонце!- закричала радісно Зірочка й кинулася назустріч золотій кулі. Але тут вона з жахом помітила, що падає- все нижче й нижче, все швидше й швидше… Від жаху вона міцно заплющила очі. На мить здалося, що ще трохи-і станеться біда. Але поки нічого страшного не сталося, і цікава Зірочка потроху почала розтуляти повіки. Вона побачила, що блакитна куля — Земля, якою вона завжди милувалася, стрімко наближалася. Зірочка вже бачила океани й континенти, а за мить могла роздивитися річки, гори, міста, поля, села, ліси, озера…

зем2
«Було б краще впасти у воду,- думала Зірочка з острахом,- може, буде не так боляче…» На щастя, вона побачила під собою синє море. Зірочка заплющила очі й з жахом чекала на зіткнення з твердою поверхнею води. Та вона відчула, що вже не падає, а летить на чомусь м’якому й прохолодному. Розплющивши очі, вона побачила, що летить на невеликій хмаринці до берега півострова, що простягався перед ними.
…Друзі збиралися в дитячому центрі. Першими, як завжди, прийшли колишній пірат Джон Одноокий і його кіт Мурчик. Мавпочка нетерпляче чекала на друзів. Потім підійшли Марійка з Бімкою та її однокласники Айше та Енвер. Відтак прибігли Софійка, Богданчик і Булька. Очікували тільки на Капа.
Друзі збиралися в парку дитячого палацу щосуботи та щонеділі. Вони прибирали місто-позбувалися бруду, сміття й сірого туману, який оповив півострів близько трьох років тому. Велика частина міста стала вже чистою і світлою, але роботи було ще багато. Сьогодні друзі збиралися очистити околиці руїн стародавньої вежі, що на пагорбі в старому районі міста.
-Щось не схоже на Капа, він ніколи не спізнювався,- сказала Марійка.- Може, щось сталося?
І тут вони побачили Капа. Невелика хмарка повільно спускалася до них, а на ній щось яскраво блищало. Коли Кап приземлився, на землю зіскочила невелика зірочка, з блискучими золотистими промінчиками й веселими допитливими оченятами.
-Привіт, я Зірочка. Я дуже хотіла побачити Сонце й Землю, і вийшла на небо вдень. Тато-Місяць заборонив мені це робити, але я не послухалась… Я впала й дуже боялася розбитися, а ця хмаринка врятувала мене… Красно дякую! А ви хто? І що ви тут робите?
Друзі познайомилися з Зірочкою та розповіли їй про біду, яка прийшла на півострів і в їх рідне місто, про те, як вони борються з сірістю й брудом.
-Я теж хочу допомогти вам!-сказала Зірочка. -Я теж не люблю сірість і бруд. І до вечора я вільна й можу допомогти.
…Руїни стародавньої фортеці лежать на пагорбі в центрі міста. Зараз їх майже не було видно через сірий густий туман, що оповивав їх. Друзі пробиралися крізь зарості колючих кущів, під ногами валялося сміття, уламки розбитих пляшок.
-Нічого не видно… -поскаржилася Марійка,- як ми тут усе доведемо до ладу?
-Почекайте!- і Зірочка злетіла на дерево неподалік, -тепер буде світло!
М’яке золотаве світло осяяло все навколо. Сірий туман почав танути, розсіюватися, і скоро зник без сліду.
Друзі взялися за роботу. Джон з хлопчиками викорчовував колючі кущі, робив пішохідні доріжки. Дівчатка збирали сміття, а мавпочка, Бімка й Мурчик відносили його в сміттєві баки. Потім Джон, Енвер і Богдан скопували землю вздовж доріжок, а Софійка й Марійка садили квіти. Кап поливав клумби з квітами і відмивав від бруду стіни стародавньої вежі. Маленька Зірочка яскраво сяяла для друзів, і всі працювали дружно й весело.
Туман зовсім зник. Навколо вежі були чисті доріжки, посипані жовтим піском, на клумбах цвіли різнокольорові квіти. З блакитного неба на них дивилося сонце, і, здавалось, усміхалося працьовитим друзям.

морск
По дорозі до палацу Зірочка розсипала зоряний пил по деревах, кущах і парканах — щоб вночі зоряне сяйво перешкождало сірому туману повернутися в місто.
Втомлені друзі повернулися до дитячого центру. Дівчатка швидко заварили чай і накрили на стіл. Як приємно було сидіти в колі друзів, пити смачний чай з печивом і малиновим варенням, розмовляти про все на світі, мріяти про світле майбутнє рідного міста і півострова!
Але на вулиці вже сутеніло. На вечірньому небі з’явився місяць і перші зірки. Друзі вийшли на галявину парку. Вони не хотіли розлучатися з Зірочкою, проте на неї чекав тато-Місяць і сестри-Зірки.
Зірочка спурхнула на верхівку високого кипарису і крикнула:
-Тато, я тут!
Місяць простягнув свій промінь до верхівки кипариса, і маленька Зірочка миттю забігла по ньому на небо, до тата й сестер.

звск
-До побачення, Зірочко!- кричали їй услід нові друзі. -Ми чекаємо на тебе на Новорічне свято!
-Я обов’язково прилечу! До зустрічі!
Друзі довго стояли на галявині й дивилися в нічне небо. Звідти їм посміхався місяць і виблискували зірочки, і серед них — їхня нова подружка неслухняна Зірочка.

 

Зберегти

Дощик Кап та його друзі

до4

— Дощ пішов, — сказала мама, глянувши у вікно.
— Куди? — запитав тато. Він сидів у своєму улюбленому кріслі й читав ранкову газету. — Хто пішов?
— Дощ пішов, — повторила мама. — А Марійка з Бімкою пішли до моря прогулятися. Промокнуть…
…Дощ пішов. Дощик Кап теж пішов прогулятися. Він уже збігав у хлібний магазин і приніс на сніданок смачних м’яких булочок. Родина дощів поснідала, і мама-дощ відпустила сина погуляти.
Родина Капа мешкала в невеликому містечку біля моря. В останні роки з містом, та й взагалі зі всім півостровом, сталося щось незрозуміле — він став сірим, брудним, малолюдним. Тому у батьків Капа і сусідів-дощів було багато роботи : майже кожен день вони відмивали дороги й будинки від бруду й пилу, поливали дерева, траву й квіти, щоб місто не стало зовсім брудним і порожнім… Але їхній важкій праці не було видно кінця-краю.
Кап вибіг з будинку. Нещодавно почалися канікули, і майже всі його друзі-дощики роз’їхалися: хто в село до бабусі, хто в спортивний табір, хто в туристичну мандрівку. Тому Кап пішов гуляти один. День був спекотний, на небі — жодної хмаринки. Біля будинку Кап полив квіти, які від спеки нахилилися й почали в’янути. Напившись прохолодної води, квіти підняли вгору різнобарвні голівки й посміхнулися Капу. А дощик пішов далі. На тротуарі він побачив маленьке кошеня, яке важко дихало від спраги. Але все довкола було сухим. Дощик зупинився та налив води в ямку на асфальті. Кошеня почало жадібно хлебтати воду. Потім воно облизнулося рожевим язичком і вдячно нявкнуло Капові.
Кап пішов далі. На площі він побачив молоду жінку з маленьким хлопчиком, який від спеки вередував і не хотів йти далі. Кап хмаркою піднявся над дитиною й пролився на неї прохолодним душем. Хлопчик, піднявши голову й побачивши дощик, почав радісно ловити краплі, сміятися й стрибати. Потім він узяв маму за руку і, весело підстрибуючи, побіг вперед.
Дощик прийшов на набережну. Людей було небагато- на морі був шторм , ніхто не купався. Подекуди на пляжі лежали нечисленні відпочивальники. Капу стало нудно. Пройшовши трохи, він вже хотів повертатися, але тут він побачив на березі дівчинку з маленьким пухнастим собачатком. Дівчинка теж була невесела. Вона стояла на березі й сумно дивилася на хвилі, які омивали її ноги; песик сидів поруч і чекав, коли вони підуть далі. Кап маленькою хмаринкою підлетів до дівчинки, та вона його не помітила. Тоді він злетів вгору й крапнув на кирпатий носик дівчинки, потім ще раз, і ще… Дівчинка здивовано подивилася вгору й побачила над собою маленьку хмаринку, з якої накрапав невеликий дощ. Вона посміхнулася, дощик посміхнувся у відповідь.

скмо

— Привіт, — сказала хмаринка. — Я Кап, дощик. А ти хто?

— Я Марійка, а це Бімка. Ходімо гуляти разом!
Вони пішли далі втрьох — дівчинка Марійка, дощик Кап і песик Бімка.
Це було весело — йти разом, насолоджуватися штормовим морем, яскравим сонечком на небі, прохолодою маленької хмаринки й розмовляти про все на світі. Вони розповіли один одному про свої родини, друзів, школи. Кап розповів, що в своїй дощовій школі вони вивчають такі ж предмети, як і в звичайній школі, але до цього ще й предмет «дощезнавство». Тут вони вивчають, які бувають дощі, коли треба дощити, що і як треба поливати. Дорослі дощі стежать, щоб рослини були политі, вони наповнюють водосховища, річки та озера, освіжають людей у сильну спеку, чистять від сміття та бруду місто, дороги, площі, вулиці, будинки, пам’ятники… Діти-дощики ходили до школи та лише інколи допомагали дорослим дощам — поливали клумби або в спеку освіжали дітлахів та звіряток…
Марійка, Кап і Бімка дійшли до кінця набережної й замислилися, що робити далі.
— Я так скучила за своєю бабусею!- сумно сказала Марійка.
— А чому ти не поїхала до неї на канікули? Де вона мешкає?
— Вона живе в невеликому селі на березі річки. Але дістатися туди зараз дуже важко, майже неможливо. І листи від неї не доходять, і по телефону не можна поговорити… Тільки іноді ми розмовляємо по скайпу, коли є інтернет. А мені так хочеться обійняти бабусю, — сумно розповіла Марійка. — Її село не дуже далеко, на потязі ми раніше за один день доїжджали до неї. А зараз це неможливо, бо потяги не ходять. І два кордони треба перетинати…
— Хочеш, ми злітаємо до твоєї бабусі в гості? — запропонував Кап.
— Як це? — здивувалася Марійка.
Кап збігся в невелику, але міцну хмарину, опустився нижче й сказав Марійці:
— Сідай!
Вона обережно сіла на м’яку, прохолодну поверхню хмаринки. Однією рукою вона притискала до себе Бімку, іншою міцно трималася за край хмари. Вони швидко й безшумно піднялися вгору. Було так високо, що люди здавалися мурахами. Швидко летіли вони над півостровом. Раніше зелений і сяючий, зараз він став сірим і брудним. Хмаринка наблизилася до одного кордону, внизу виднілась сіра, курна дорога, якою йшли люди з валізами й сумками; потім ще один кордон. А далі вони вже летіли над зеленими лугами, золотими полями з пшениці та соняхів, блакитними річками й озерами, маленькими селами, великими й не дуже великими містами. Це була рідна, кохана, жовто-блакитна Батьківщина. Серце Марійки щеміло від радості, гордості та смутку…
Через якийсь час вони підлетіли до невеликого села. Воно лежало в мальовничій долині. Через село протікала неширока, але швидка річка. Вода в ній була кришталево-прозора. Навколо були пшеничні поля, а вдалині темнів ліс. Біля будинку був сад і город; перед ним росли квіти — мальви, чорнобривці, айстри та багато інших. Мандрівники почали спускатися . Біля будки сидів великий пес і здивовано дивився вгору, на хмарку з Марійкою й Бімкою, які повільно опускалися на землю. На сходах лежав рудий кіт. Побачивши несподіваних гостей, він вигнув спину й зашипів. Пес, впізнавши Марійку, яка раніше часто гостювала у бабусі, завиляв хвостом і радісно загавкав, а кіт почав муркотіти. Почувши галас, з хатинки вийшла Марійчина бабуся. Вона здивовано сплеснула руками, побачивши свою улюблену онуку, й кинулася обіймати її. Бабуся дуже раділа, що знову бачить свою любу Марійку, цілувала й не могла надивитись на неї.
Бабуся радо привітала Марійчиних друзів. А вони один поперед одного почали розповідати їй про свою тяжку, але чудову подорож над рідною Батьківщиною.
— Бабусю, рідна, але довго ми не можемо залишатися… Тато й мама чекають на нас.
— Але без обіду я вас не відпущу,- і бабуся поквапилась на кухню.
Марійка подалася допомагати їй, а Кап з Бімкою вирушили прогулятися садом. Щоб бабусі було менше роботи, Кап вирішив полити сад, город і квіти перед будинком. Він не пропускав жодної рослини, а Бімка тім часом бігав під теплим дощиком і весело гавкав. Потім всі вони пригощалися смачними варениками в альтанці в саду , пили чай з полуничним варенням, розповідали бабусі про своє життя. Так не хотілося розлучатися! Але треба було повертатися. Бабуся дала їм з собою два пакунки з полуничним варенням і ще теплими пиріжками — для родини Марійки і родини Капа.
Політ додому був трохи сумним — вони згадували добру бабусю, її затишний будинок і квітучий садочок, милувалися мальовничими краєвидами. Коли вони долетіли до півострова, то земля під ними змінилася — все стало сірим і непривабливим.
— Треба дуже багато працювати, щоб зробити наше місто й весь півострів чистим, барвистим і радісним, — сказав Кап.
Він долетів до будинку Марійки, висадив її й Бімку. Дівчинка обійняла Капа й подякувала за чудову подорож.
Вони домовилися піти завтра зранку чистити місто від бруду й сірості. Кап сказав, що покличе кількох друзів-дощиків, які залишилися в місті на канікулах, а Марійка вирішила покликати Айше та Енвера, своїх однокласників. Вони теж переймалися , що їх рідний півострів так змінився. А Бімка виляв хвостом і радів майбутнім пригодам.
— Завтра ми почнемо змінювати на краще наше місто, а потім і весь півострів, — і з надією вони розійшлися по домівкам.

обл4

Нові друзі пісочного чоловічка.

песч

Пісочний чоловічок (Sandmann) — фольклорний персонаж, традиційний
для сучасної Західної Європи. Згідно з повір’ям, cипле дітям, що загралися допізна, в очі чарівний пісок, змушуючи їх засипати.
Вікіпедія.
Пасажиром у поштовому вагоні швидкого потяга Берлін-Київ був Пісочний чоловічок. Він лежав у посилці між книгою і коробкою шоколадних цукерок. Його подорож була не дуже зручною, бо тут було не тільки тісно, а й темно. Але коли він думав про мету своєї мандрівки, то час проминав швидше.
І ось нарешті подорож закінчилася. Посилку відкрили, і яскраве світло засліпило Пісочного чоловічка. Коли він знову розплющив очі, то побачив дівчинку, яка тримала його в руках.
— Ласкаво просимо, Пісочний чоловічок! — сказала вона. — Мене звуть Надійка. Ти тепер будеш жити у мене. Ти, напевно, втомився з дороги? Відпочинь трохи!
І дівчинка поставила Пісочного чоловічка на полицю поруч з лялькою в красивому строкатому вбранні. На голові у неї був вінок з різнокольоровими стрічками.
Поки Надійка розглядала інші подарунки, гортала книгу й куштувала цукерки, Пісочний чоловічок оглядівся в кімнаті. Тут було затишно й світло, на полицях стояли книжки, фотографії та іграшки, а на підвіконні — квіти в строкатих керамічних горщиках. На письмовому столі лежали зошити і розкритий підручник. На підставці стояли три прапорці — жовто-блакитний, чорно-червоно-золотий і блакитний з золотими зірочками. «Я- вдома»,-вирішив Пісочний чоловічок. Він перевів погляд на Надійку. Струнка, блакитноока, з двома русявими косичками, в синіх джинсах і білій сорочці з вишитими яскравими квітами, вона зовсім не була схожа на Анну. Анна, у якої він раніше жив в Берлині, була вище, у неї було руде кучеряве волосся і зелені очі. Але він знав, що дівчатка були подружками, в листах вони ділилися своїми думками й таємницями. Пісочний чоловічок був упевнений, що у Надійки він буде почуватися як вдома. Лише одна думка не давала йому спокою- хто вона, ця незнайомка поруч з ним? Вона здавалася такою гордою й таємничою… Пісочний чоловічок не наважувався подивитися на ляльку-красуню, а тим паче заговорити з нею.
Тим часом дівчинка закінчила оглядати подарунки, сіла за стіл і відкрила підручник. Вона вчила німецькі слова, повторювала правила, читала й перекладала текст, відповідала на запитання до нього. Нарешті вона відірвалася від книжок і звернулася до Пісочного чоловічка: «Вибач, сьогодні у мене зовсім немає часу. Завтра ми пишемо контрольну роботу, і я повинна гарно підготуватися до неї. Я хочу добре знати німецьку мову, щоб вільно спілкуватися з Анною. Вона та її батьки запрошують нашу родину на Різдво до Берліну. Я дуже хочу побачити це чудове місто, ближче познайомитися з Анною, її родиною та друзями. А влітку Анна приїде до нас, і ми покажемо їй наш прекрасний зелений Київ. Після цього ми на тиждень поїдемо до Криму- там живе моя бабуся- і будемо купатися в теплому Чорному морі… А в наступному році ми будемо вчити ще й англійську. Це дуже важливо- знати іноземні мови. Адже тоді можна спілкуватися з однолітками в різних країнах світу. Я дуже люблю подорожувати. Це так цікаво- побачити Біг-Бен в тумані, скуштувати смачне італійське морозиво, викупатися в Середземному морі, розважитися в Діснейленді… Але для цього треба добре вчитися… » Надійка зітхнула і продовжила: «Завтра після уроків я напишу лист до Анни. Ти мені допоможеш, Пісочний чоловічок? Домовилися?» І вона знову схилилася над зошитами та підручниками.
За вікном поступово сутеніло, а дівчинка все ще сиділа за столом і вчилася. Пісочний чоловічок занепокоївся: «Так справа не піде. Перед складною роботою треба відпочити.» Він відкрив свою торбинку, дістав з неї місячний пісок і розвіяв його перед очима Надійки. Дівчинка почала позіхати і терти сонні очі. Незабаром вона вимкнула світло, лягла в ліжко і швидко заснула.
Лише тепер Пісочний чоловічок нарешті зважився заговорити зі своєю сусідкою. Але тут він збагнув, що лялька може не зрозуміти його- він українською ще не розмовляв, і вона, напевно, не знає німецьку мову! Що ж робити?! Аж ось Пісочний чоловічок почув тихий голос. Лялька говорила німецькою мовою.
-Шановний Пісочний чоловічок! Дозвольте познайомитись-мене звуть Оксана.- Вона посміхалася дуже привітно, і Пісочний чоловічок дивувався, як він тільки міг припустити, що вона зарозуміла?!
-Я дуже радий познайомитися з Вами, — промовив він. -Але звідки Ви так добре знаєте німецьку мову?

-Ну, не так вже й добре, але дещо ми з Надійкою вже вивчили… — відповіла Оксана, і можна було побачити, що вона зраділа словам Пісочного чоловічка.-Сподіваюся, що тепер, з Вашим приїздом, справи підуть ще краще. Чи можу я попросити Вас бути моїм вчителем?
-Звісно, з великим задоволенням!
Всю ніч Оксана і Пісочний чоловічок розмовляли, розповідали про свої країни, міста, про життя у Анни і Надійки. Пісочний чоловічок вчив Оксану німецької мови, а вона розповідала йому про своє вбрання, вінок зі стрічками і тихенько співала мелодійні українські пісні. Тільки перед самим світанком друзі замовкли. Сонячний промінчик впурхнув в кімнату, привітав Оксану і Пісочного чоловічка дзвінким «Доброго ранку, друзі!» і відправився будити Надійку.
Починався новий день з новими друзями.

к сказке.